22 вересня – День партизанської слави
Версія для друку22 вересня – День партизанської слави
Свято партизанської слави встановлено в Україні «...на підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, увічнення їхньої пам'яті...».
Про це сказано в Указі Президента України «Про День партизанської слави» від 30 жовтня 2001 року N1020/2001.
Це - державне визнання внеску народних месників у велику Перемогу над нацизмом, відновлення історичної справедливості щодо масової участі українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали. Це - свято людей сильних духом і з чистою совістю, які не шкодували життя для перемоги над ненависним ворогом.
Перші загони партизанів з’явились в Україні восени 1941 року під Черніговом та Сумами під керівництвом Миколи Попудренка (на фото 1) та Сидора Ковпака.
Як відомо, організація руху опору в Україні проти німецьких окупантів та їх союзників у 1941—1942 роках була пов’язана з величезними труднощами. Офіційна концепція війни «малою кров’ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала дій партизанських загонів.
До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, або лише дві тисячі осіб. В кінці 1941 року нетривалий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити не пошкоджені шахти, але окупанти цей загін швидко ліквідували. Така сама доля спіткала й загін, що діяв взимку 1941—1942 років біля Павлограда і на східній Дніпропетровщині (близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму.
Партизанський рух в Україні набув масовості з кінця 1942 року. Такий активний спротив окупаційному режиму з боку мирного населення виник внаслідок нещадного терору, масових вбивств, геноциду єврейського населення, вивезення молоді до Німеччини на примусові роботи.
У 1943 році партизани контролювали лісні райони Північно-Східної України, завдаючи значних втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням Червоної армії восени 1943 року рух радянських партизанів в Україні пожвавився. Якщо на 1 січня 1943 року в Україні було 13300 партизанів (у 7 з’єднаннях і 155 самостійних загонах), то на 1 грудня 1943 року — вже 43500 партизанів. На початок 1944 року їх число зросло до 47 800 (близько 10% усіх партизанів в СРСР).
У травні-жовтні 1943 року загін Сидора Ковпака здійснив відомий рейд з Путивля через Волинь у Карпати з завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро.
У 1943 році пройшли також рейди менших загонів радянських партизанів: М. Наумова (на півдні Україні), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь). Партизанським формуванням розвідувального типу був загін Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942—1944 роках і виконав ряд терористичних актів проти окупантів, зокрема, убивство розвідником Миколою Кузнецовим у Львові віце-губернатора Бауера.
Після визволення України від фашистів та їх союзників партизани вели бої спільно з радянською армією, а згодом перейшли переважно у Польщу (частина на Словаччину), де відзначилася партизанська дивізія під командуванням П.Вершигори. Український партизанський штаб проіснував до 1 червня 1945 року; в кінці війни він керував радянськими партизанами у Польщі і Словаччині.
Окрему групу радянських партизанів в Україні становили невеликі загони та комсомольські підпільні групи, що виникали стихійно: «Молода Гвардія» на Донбасі, підпілля у Вінниці, загін капітана Кудрі у районі Диканьківських лісів та уздовж Ворскли. Майже 30 тисяч учасників руху опору загинуло або потрапило в табори смерті.
З перших же днів війни в країні почав розгортатися партизанський рух – збройна боротьба радянського народу проти фашистських загарбників на окупованій території, у тилу ворога. Активною була ця боротьба в Україні, Білорусії, Росії. Створювалися партизанські загони, полки, бригади і дивізії, інколи – чисельністю до 20 тисяч чоловік. Наносячи головні удари по комунікаціях противника, партизани сприяли наступові радянських військ. Для цього у ворожому тилу діяло понад 6200 партизанських загонів та підпільних груп, які нараховували більше 1 мільйона чоловік, представників усіх народів Радянського Союзу. В Україні таких месників було 500000, у Білорусії – 370000, у Росії – 250000.
Партизани знищили 58 бронепоїздів, 50 тисяч автомобілів, підірвали 12 тисяч мостів, пустили під укіс понад 20 тисяч залізничних ешелонів. При цьому важливою формою партизанських дій були рейди в тилу противника, які відволікали великі сили гітлерівців. Найбільш результативні рейди здійснили формування відомих партизанських командирів С.А. Ковпака, О.М. Сабурова, С.В Гришина, О.Ф. Федорова, П.П. Вершигори. Партизани звільняли від ворога великі території, які називалися «партизанським краєм». До літа 194… року таких територій було 11. А восени 1943 року більше 200 (?) квадратних кілометрів у тилу ворога контролювалися партизанами.
Значних втрат завдали гітлерівцям підпільні групи й організації. Підпільники, яких, за неповними даними, налічувалося понад 220000 чоловік, збирали і передавали на «Велику землю» розвідувальну інформацію, брали участь у диверсіях, виводили з ладу обладнання та інформували населення про дії радянських військ. Ризикуючи життям, вони допомагали зривати економічні, політичні та військові плани і заходи фашистських загарбників. Здійснюючись на всій окупованій території, цей опір був нищівним для ворога.
За своїми масштабами та політичними і військовими результатами всенародна боротьба в тилу ворога стала важливим військово-політичним фактором у розгромі фашизму, а відважна і самовіддана діяльність партизанів і підпільників отримала всенародне визнання. Близько 200000 учасників «війни без лінії фронту» нагороджені орденами і медалями, у тому числі понад 127000 – медаллю «Партизан Великої Вітчизняної війни». 233 відважним партизанам присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Та страшна війна – то пекуча рана, яка досі болить чи не кожній українській родині. Проявивши чудеса героїзму, стійкості і мужності, воїни-переможці до останнього подиху, до останньої краплі крові билися за кожен клаптик рідної землі – і, вистоявши, перемогли.
Історія рідко буває однозначною. У кожної медалі завжди дві сторони. Державне свято, присвячене героям партизанського руху в Україні, вшановує пам’ять всіх, хто боровся за визволення України від фашистської окупації. Воно з’явилося в національному календарі і як день пам’яті, адже проходять роки і прямих свідків того часу стає менше. Але герої не вмирають. Вони завжди будуть жити в наших серцях.
